В принципе о рекламе или освещения издания книги в Донецке быть речи и не могло, как и вообще, потому что не нравится смысл его стихов многим:
А що теперечки ми маємо?
Горохом при дорозі мається
Народ Богдана неприкаяний.
Немов овець сліпа отара
В тумані топчемо отаву –
Ні звука тронки серед ночі,
Ні вівчара. Лиш очі вовчі…
А поріч, як в холуйськім вірші,
Життя – картина зовсім інша:
Усі – гетьмани-отамани
І кошові, і курінні,
В сучасних строях і в жупанах,
У златі-сріблі орденів –
Від голови і аж до п’ят,
У супроводі козачат,
Усі у генеральськім званії,
І при проф-фесорськім званні.
Таки вони – такі одні:
Вони – месії, Богом дані,
Щоб об’єднати люд в нарід
І повести нарід на світ!..
… На той… У них своя мета,
Дрібна і гнута, як медяк:
Добравшись вчасно до скарбниці
Глитайські вгамувати амбіції,
Роздавши прихвосням медалі
Робити своє діло далі:
Вирішувать нагальні справи
Для власної наживи й слави,
Як тая тать при світлі місяця –
Такі вже в паханів традиції…
Їм булава на те і треба,
Щоби трощити люду ребра,
Цинічно цідячи: «Щоб знали,
Кого на царство обирали!..»
Для них давно пусті слова:
«До булави – ще й голова б…».